Там, де заходить сонце

Ми живі, поки ми віримоВірі Тихій – 72. Вона – колишня вчителька української мови, яка навіть уявити не могла, що опиниться у Будинку для літніх людей, куди її привезе єдиний і такий коханий син…Але влітку 2022-го року Віра Петрівна залишається сама: син Толя день і ніч волонтерить, а невістка з дітьми вимушено евакуюються за кордон. Можливо, з хворим серцем й небезпекою навколо дійсно краще перебути поки тут — під наглядом медиків, у компанії «однолітків»?Та замість відкритих, гостинних стареньких жінка зустрічає у Будинку зранених, колючих стариганів, що з дня у день просто спостерігають, як їхні життя, неначе сонце, закочуються за обрій.Що приховують ці самотні старечі серця? І які труднощі здатне витримати материнське серце?«Там, де заходить сонце» – книга-пластир на кожне зранене серце та водночас надзвичайно чесна оповідь про життя на його заході.Чому варто прочитати книжку «Там, де заходить сонце»?Насичена гумором, старечою мудрістю, іронією, зворушливими спогадами та історіями, що перетворює її на своєрідний «книжковий шелтер». Дає змогу поглянути на життя мешканців Будинку для літніх людей в ретроспективі історії: від часів радянської окупації до сьогоднішньої повномасштабної війни. Гостра художня рефлексія на тему стосунків батьків і дітей, сімейних цінностей, сили материнської любові і людських доль в розпал складних життєвих випробувань.Про авторку:Олена Пшенична – українська журналістка, сценаристка, колумністка та громадська активістка. За її плечима – майже 20 років роботи в медіа, зокрема на провідних українських телеканалах. Нині Олена як сценарист створює соціальний контент у співпраці з UNICEF, USAID, Центром демократії та верховенства права та іншими міжнародними та українськими громадськими організаціями. Виховує двох дітей: доньку-підлітка та п’ятирічного сина. Після того, як три роки тому хлопчику діагностували аутизм, Олена стала амбасадоркою інклюзії та консультанткою проєктів для дітей з РАС благодійного фонду «Голоси дітей».Цитати:Цей мамин погляд... Так дивитися можуть тільки вони. Так, ніби з очей виростають мільйони маленьких рук, щоб затиснути в обіймах кожен міліметр твого тіла. Лагідно перебирати твоє волосся. Лоскотати твої щоки. І знову обіймати. Мамин погляд — він завжди такий особливий. Навіть коли тобі сорок два.— А ви шо, Петровна, може, атеїстка? — промовляє вона.— Ні. А чому ви так вирішили?— Та дивлюсь, ви не молитесь. І іконка у вас Божої Матері тільки одна.— Я молюся, просто мовчки.— Ясно, — відповідає сусідка, — а я мовчки не вмію. Мені тоді кажеться, шо Бог мене не почує. Так ше баба моя казала, коли я маленька була.Чуже горе... Вона ще ніколи не вміла давати йому раду. Чуже горе завжди вимагає більше, ніж своє. У своєму горі все зрозуміло. Ось ти, ось воно, ось між вами прірва з болить. У чужому горі для тебе немає місця. Точніше, якого б місця ти не обрала, завжди будеш почуватися зайдою.― Боже, яке красіве! Це шо, на смерть? — раптом вривається в її спогади огрядна жіночка років вісімдесяти.― Перепрошую? — не одразу розуміє запитання Віра Петрівна.― Кажу, хусточки у вас красіві. То ви на смерть складаєте?― А, ні, — здається таки розуміє, — я їх ношу.― Ясненько. Дуже красіво.